Радутный Радий - Люди Та Зорi
Радўй РАДУТНИЙ
ЛЮДИ Ў ЗОРЎ
Вони зустрўлися, вони просто не могли не зустрўтись. Це сталося на
вокзалў. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамўр й одурўлў вўд спеки та
шуму люди настирливо проштовхувались до каси.
Вўн - хлопець рокўв за двадцять, високий, м'язистий, - стояв ближче
до заскленого вўконечка. Вона - непримўтна з першого погляду бўлява
дўвчина, гарненька, струнка, трохи молодша - на двое людей далў.
Ўх познайомила муха - звичайна муха-зеленуха, що ўх безлўч роўлось на
вокзалў тим спекотливим червневим днем.
Ось така звичайнўсўнька муха сўла на рукав хлопця. Вўн недбало
здмухнув ўў. Комаха перелетўла на дўвчину. Але й там на неў чекав такий
самий прийом. Тодў вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на
дўвчину - лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дўвчина вўддячила тим
самим.
Ў посмўхнулась, звабливо опустивши очў.
- Нам, здаеться, ўхати одним потягом? - почула вона, вибравшись,
нарештў, з черги.
Здаеться, так, - кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.
- Тодў чому б нам не познайомитись? - з посмўшкою запитав хлопець. -
Я Юрўй. А...
- А я - Їлена! - теж посмўхнулась дўвчина. - А ви теж до кўнця?
- Нў, кўлометрўв на триста ближче. Але хўба я схожий на якусь поважну
персону - дипломата або заммўнўстра?
- Нў, не дуже. А що? - трохи здивувалась дўвчина.
- Тодў чому ми на "Ви"?
- Ну... А й справдў!
Ў обое засмўялись. Справдў - нў вўк, нў легкий одяг, нў чудовий
настрўй аж нўяк не сприяли й найменшўй офўцўйностў.
Вже через п'ять хвилин вони вже мали цўлком достатню ўнформацўю один
про одного - як для перших хвилин знайомства, а ще через пўвгодини ўхали
на диво безлюдним тролейбусом на околицю мўста, бо Їленў чомусь здалося,
що поблизу не може бути не те що рўчки, а хоча б якогось ставка.
Вони зайшли в гуртожиток ўнституту, Юрўй перекинувся кўлькома словами
з Сергўем, колишнўм однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника,
потўм ўхали маленьким, неймовўрно стрибучим автобусом, ў ўх кидало, а Юрўй
обережно притимував дўвчину за талўю, отримуючи сторожко-кокетливў погляди
у вўдповўдь.
Вўн привўв Їлену пўд мўст, де невелика рўчка розливалась на пару
кўлометрўв, воду була прозорою, теплою й лагўдною, а вўтер ледь ворушив
нагрўте сонцем повўтря.
Людей було мало, води - багато, дўвчина жартома пробувала топити
Юрўя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потўм знизу хапав Їлену
за нўжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тўльки та
встигала злякатись, потўм легко тримав ўў на поверхнў, вислуховував
жартўвливў докори й знову робив те саме.
- Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти
перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?
Дўвчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрўя, спочатку
одною рукою, потўм обома, обўйнявши його за шию, вўн невтомно вўдкидав
назад воду, пўд гладенькою шкўрою ворушились потужнў, наче гўдроцилўндри
м'язи, Їлена захоплено гладила ўх невеличкими нўжними долонями й все
мўцнўше притискалася до спини Юрўя.
Непомўтно, як течўя, спливав час, все менше й менше хотўлося вилазити
з рўчковоў прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повўтря, й все
дужче й дужче вўдчувалось дивне напруження, аж поки темнў непроникнў хмари
не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими
краплинами з громом та блискавками на додачу.
Їлена перша вискочила з води, Юрўй, пўдхопивши одяг, теж заскочив пўд
мўст, вони одягались, спираючись один на одного, - звичайно, опора з
дўвчини була суто символўчна
