Росоховатский Игорь - Джерела (На Украинском Языке)
Iгор Росоховатський
ДЖЕРЕЛА
Повiсть
I
...I ось врештi-решт я бiля джерел. Саме тут, ледь помiтний пiд
тонкою кригою, народжується "струмочок", який потiм стає повноводою
рiкою. Моя уява настроєна на одну хвилю i так натренована, що з
вражаючою яснiстю i виразнiстю показує всi подальшi перетворення цього
"струмочка": генiальнi злети i жахливi злочини, дозволену
великодушнiсть i вимушену скнарiсть, показне благородство i
пiдлiсть...
Звичайно, не тiльки я, - багато хто вiдкривав джерела. Але однi
вважали за краще не замислюватися над наслiдками, iнших охоплював
страх, i вони вiдверталися, поспiшали забути випадково пiдглянуте,
третi пробували використати собi на благо, четвертi...
Та чи не однаково - адже тiльки я, я один, збагнувши, що
справедливостi помiж людьми не буде до того часу, поки її нема в
матерi-природi, зумiв винайти знаряддя впливу на "джерела". Воно
допоможе встановити справедливiсть - найвищу справедливiсть, яка
тiльки може бути на Землi помiж людьми. I, мабуть, добре, що на це
повела мене не саморухаюча генiальнiсть улюбленця долi, не бажання
слави, а прагнення до кращого влаштування свiту. Так, так, лише
турбота про обiйдених долею та ще жалiсть до хворої дiвчини з
золотавим пушком на шиї i великими сумними очима, надихнула мене на
Дiяння.
II
Нiколи не думала, що вiтер буває таким лагiдним i нiжним. Як вiн
обвiває щоки! М'яко-пружна земля пiд ногами - вiдчуваю її
пiддатливiсть i силу.
Люди йдуть назустрiч, говорять про щось своє, i нiхто з них не
знає, що стрiвся з дивом. О так, з дивом! Як же iнакше можна назвати
те, що сталося зi мною? Повернулися надiя i радiсть - свiт рипнув
на своїй вiсi i обернувся до мене свiтлим боком.
Нарештi я зможу побачити вже не по телевiзору виступ на аренi
цирку найрiднiшої менi людини. Страшно i солодко думати, що це мiй
брат, Вiтька, виконує пiд куполом карколомнi трюки. А втiм, i в
дитинствi вiн був вiдчайдухом. У дитинствi... Тодi i я брала участь
у його витiвках, тодi я була здоровою, мене ще не посiла ця проклята
хвороба з милозвучною латинською назвою.
А потiм - роки нерухомостi, вiдчаю. I коли здалося, що вже нема
i не буде нiякого просвiтку, з'явився чарiвник - добрий i
великодушний, як Вiтя, але зовсiм не схожий на мого брата.
Iван Степанович стiльки зробив для мене, що за все подальше життя
я не зможу вiддячити йому. Тим паче що його нiби оточує якесь невидиме
поле, холод вiдчуженостi. Можливо, це велич, яку менi не дано
осягнути. Вiн розмовляє зi мною лагiдно й чуйно. Але щось у ньому
насторожує i лякає мене - чи то його погляд, який зненацька непорушне
зупиняється на якомусь предметi, чи несмiливий доторк. Пальцi у нього
холоднi i неприємнi. Я вiдчуваю це i мимоволi вiдсмикую руку, хоча
й дуже боюсь образити Iвана Степановича...
III
Вiн легко вiдштовхнувся вiд майданчика i побiг по канату. Далеко
внизу, в темрявi, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз
вiн не розрiзняв у нiй окремих людей, але добре уявляв, як вони
слiдкують за ним, затамувавши подих, i скiльки рiзних почуттiв
вiдбивається на їхнiх лицях.
Уповiльнилася музика маршу, з'явилися попередливi паузи, почав
наростати барабанний дрiб...
Вiн напружив лiву ногу, пограв м'язами, намагаючись начебто
перевiрити i вiдчути їх всi зокрема... Зараз вiн виконає, а краще
сказати, створить свiй трюк - подвiйне сальто-мортале з жердиною на
дротi. Ще недавно такий номер вважався неможливим навiть для найкраще
тренованого артиста. Але в нього, у Вiктора, м'язи нi
